Як зростає із часом журба,
Цвіркуном у душі застрекоче…
Бо навколо… не люди – юрба…
І лихі та зажерливі очі.
Хоч чекають прощення собі,
Щось шепочуть у небо до Бога.
Їхні ж душі в кромішній пітьмі,
До якої по скелі дорога.
Їх підступна тріпоче душа,
Завалити камінням готова.
З під зчорнілого з часом плаща
Не почуєш ти божого слова.
Заросло бур’яном, що цвіло.
Затягнуло дощем, що сіяло.
Як болото – моє це село…
І надії, і віри не стало.
Хай співає всю ніч соловей,
Заховавшись в гілках черемшини…
Як же мало людей між людей.
Як багато підлоти й скотини…
