Ярмола Олег Олексійович - з Вами і назавжди!

Обважніли повіки від втоми…

Ще один закінчився тиждень.

Серце рветься уже додому.

Мозок щось лиш ліричне мислить.

Відпочинку хочуть вже очі.

Смутку біль роз'їдає вже душу.

Ця робота із ранку до ночі.

Хоч не хочеш та просто мусиш.

Ні, люблю я свою роботу.

І в роботі своїй я певен.

Та чекаю уже суботу

Щоб відсіять зерно від плевел…

Та чекаю своє натхнення

(зачаїлось в кварталах буднів).

Я вертаюсь до тебе, земле.

У село, що тебе осудить.

Не порадить і не підтрима…

Лиш породить в сусідів заздрість.

Та начхати – чотири сина

І дочка – ось маленька радість…

Це моє, це навіки рідне,

Це частина серця й душі.

Це те радісне, чисте, світле,

Що вкладає натхнення в вірші.

Позабудем старі образи,

Черствість, підлість нехай відійдуть.

І так хочеться знову в казку...

                                          Що ж, як мовлять, у добру путь…