Сіре небо якось так швидко взяло нас в свої холодні обійми. З болота, що розкинулось під лісом потягло холодним осіннім вітерцем. Стає по осінньому холодно. Дерева ніби звикли до неминучості буття і мовчки споглядають те, що діється навколо. Листя, ніби сивиною, жовтими, червоними фарбами розмалювала осінь. Це нагадування, що минуло літо і що попереду зима, безжальна, холодна, і що ми безсилі щось вдіяти, змінити цей лік часу, це сьогодення…

І думаєш… А чи насправді ми такі безпомічні у цьому страшному своєю байдужістю світі? Можливо щось залежить і від нас. Можливо ми не сліпі споглядачі цього життя, що несе нас своїми просторами у своє невідоме…

Чи буде майбутнє у нашого невідомого не знає ніхто. Але я певен, що наше відношення до себе, до навколишнього приведе нас не до світлого майбутнього, а десь у сніжну білу зиму холодних людських відносин, образ, ненависті…

На сході ніби сходило нове сонце. Декілька хвилин тому ще жевріло на заході, але на сході все сильніше і сильніше червоніло небо… Горіли поля, давно зарослі вербою, березами та сосонками. Горіла висохла на сонці трава з якої давно вже палюче сонце вицідило останні краплини води. Язики полум'я піднімалися все вище…

Та кому є до того діло? Кому? Славетному Туровецькому сільському голові? Тим, хто цілодобово вивозить ділову деревину з навколишніх лісів? Ось і знову проїхала автомашина з лісом…

Живуть люди одним днем. Живуть, сподіваючись нахапати на все життя. Та можливо вже завтра пекельний вогонь спалить спаплюжені злорадством, наживою душі, не залишаючи ні імен, ні звань, ні посад…