Про край лелек писали дуже часто.
Та знаю, що не можете збагнуть –
 Лелеки є та тут немає щастя,
 Зійшло росою, вже не повернуть…

  Не повернуть людей, що повмирали,
І їх дітей, що десь поїхали, кудись,
Світанки ті, що люди тут стрічали
 І неповторно синю – синю вись…

  Не повернуть недоспані ті ночі,
 Що спати не давало їм маля,
 Не повернути лагідні ті очі,
 Все десь за кадром доля віддаля… 

 Лиш спомин залишається по тім,
Що не вернуться у село це люди,
Уже не чути вечором пісні,
 Які ще пам'ятаю й не забуду.
 
А все тому… Не думають у нас,
 Що щоб жило село, росло, міцніло…
Ні, не потрібна закордонна сила.
 Потрібно приділяти селу час. 

 Дітей потрібно бачить й не цькувати,
 Як робить наш славетний голова…
 Людей потрібно хоч би поважати,
 Знаходити привітні їм слова, 

 Не гребти ніби курка все під себе,
 А думать за людей, за це село,
 Тоді то й усміхнеться ніжно небо,
 Щоб нам усім як кажуть "повезло"…

 А поки риба з голови згниває
Не буде толку, певен на всі сто…
 Тому і маємо, що маєм…
 І добрих ждем собі звісток… 

 Ми все надіємось, що хтось на нас та й гляне,
Ми все ждемо, що стане кращим хтось…
Та, що згнило із попелу не встане,
І гусь свині не друг…Так повелось.