Вже зранку було якось сумно, моторошно. По небу поповзли мляво – грязні хмари, утворюючи щільну завісу. Замрячіло. Часом мряка переходила в невеликий, але щільний дощ. З'явились перші калюжі. Перелякані перехожі з смутком вдивлялись в сіре небо. Відвикли від дощу, від негоди. Осіннє сонце радувало жителів міста доброю теплою осінньою погодою.

 Та в душах селян давно вже затаївся неспокій. Спрагла земля потребувала дощу. Хіба розуміють в місті, що земля – наша мати, така ж жива, як і ми, що вона давно просить довгожданої вологи.

Принишкли під дощем дерева, розгойдуючи своїм жовтим, червоним, бурим листям. Листя мовчки опадало на землю, по калюжах попливло першими вітрильниками.

Відпросився  раніше додому. "Добре. Їдьте. Сійте добре, вічне, мудре", - сказав на останок мій керівник.

Так, я спішив додому сіяти. Сіяти жито. Можливо і запізно, але не все залежить в житті від нас особисто. Тому ми повинні завжди використовувати ту мить, яку надає нам життя.

Життя і жито. Два слова, поєднані великою правдою людського буття, слова, що наділяють нас можливістю жити.

Жито – це хліб, а хліб – це життя. Тому і нероздільні вони як брати. Недарма Україну завжди називали житницею. Недарма своє ім'я наш древній Житомир запозичив від жита і миру…

Зерно гріло руки своїм внутрішнім теплом, рівномірно лягало на вже зволожену землю.

Для того щоб жити потрібно померти. Гинучи сама, зернина дає ріст новому життю, щоб це життя було вічним.

Давайте і будете мати.

Любіть і полюблять Вас.

Шануйте і будуть шанувати Вас.

Сійте добре, вічне, мудре і повернеться до Вас сторицею…

29.09.2009р.