Про мертвих – або добре, або ніяк.

Так говорять в народі.

Але, якби ми пам’ятали лише добре, то довелося б забути і голодомори в Україні, і злочини гітлерівців та енкаведистів, та багато чого іншого.

Людині дана пам'ять. А вже історія розсудить – згадувати це чи ні.

Історія мого села – це історія кожної конкретної людини.

Кожна людина, як піщинка, є частинкою матері Землі і робить з неї або родючі угіддя, або пустелю.

Чому сьогодні? І чому про це?

В понеділок 12 січня померла моя сусідка Рая. Ще не стара людина, 1959 року народження. Вчора був похорон.

Історія цієї людини…

А дійсно – яка? Що це – історія ніжної матері і жінки? Чи історія завидливої злобної людини?

Не мені про це судити. Я і не претендую на роль судді. Але згадати і розповісти мушу.

Звісно це розповідь з позицій свого розуміння. Але хотілося б зосередитись не на аналізі подій, а лише на констатації фактів.

Я не прагну переповісти те, як в далекому Казахстані проживала сім’я Биньківської Броніслави, і чому її туди занесли вітри долі. Старшою дитиною в сім’ї і була Рая.

Були ще діти – Василь, Світлана, Юрій, Михайло та Володимир.

З позицій органів влади цю сім’ю назвали б неблагополучною.

 Світлану якимось чином здали в інтернат і з своїми братами і сестрою вона фактично почала спілкуватись лише декілька років тому.

Василь та Михайло не оминули в’язницю.

Там же згинув і вітчим. Як говорили – дід Матвій (від прізвища Матвієнко). Помер і Василь. Помер Юрій. Померла і мати Броніслава.

Звісно розповісти можна про кожного. І це буде довга, можливо в дечому заплутана історія пошуків і страждань, зневіри та зневаги, протиріч доброго і злого.

Свого часу і Рая поїздила по світу. Була і в інтернаті.

Взагалі сім’я Матвієнків – Биньківських кочували і по Казахстану, і по Україні. Жили і в Харківській, і в Житомирській областях. Лише в Житомирській області змінили декілька місць проживання, поки в дев’яностих роках не оселились в нашому селі.

Працювали в місцевому господарстві. До сім’ї в певний період приліпилось слово "династія". На честь серіалу, що йшов в той час по телевізору.

Майже в той період в селі з'явилася і Рая. Спочатку приїжджала до матері.

Пізніше переселилася і сама.

Причин переїзду говорять було декілька. Це і те, що відбила чоловіка в дружини, і що "ходили" по городах, за що погрожували вбити…

В той час дружині Юрка Биньківського за вихід на роботу дояркою запропонували жити в цегляному будинку по вул.. Канарських.

Раї, яка попросилась на роботу в господарство запропонували старий дерев’яний будинок по тій же вулиці.

Тоді вперше в селі дізнались про те, що рішення правління колгоспу можна просто проігнорувати. Коротше, рішили – хай радіють. А ми рішимо по своєму. І не давши Юркові з жінкою можливості вселитись в новий будинок, туди в'їхала сестра Рая з сім’єю.

Про спроби її виселити звідти оповідати не буду. Це питання піднімалось декілька раз і в 1993, і в 2000 та інших роках.

Але "впустили лисичку в хатку"…

Громадянський чоловік, проживши недовго в будинку, та, знайшовши набагато молодшу, переїхав назад у Житомир.

А в будинку залишилась жити Рая з дітьми Дмитром та Денисом.

"Колобок, колобок. А куди ти котися? Щось не чую. А підійди но ближче…"

Знайомі слова. Так "лисичка" вміла підійти до людей. Ось вона вже доглядає сусідку – бабу Дашу. Ось вже і баба Даша помирає. І хата зостається Раї. Пробують Раю вигнати з колгоспної хати. Рая продає хату баби Даши, щоб не говорили що має два будинки.

А в будинку притон. Друзі з музикою і гулянками. Сусіди просять зробити музику тихіше. Яке там. І міліція не допомагає.

По городах хтось почав копати картоплю, красти буряки, гарбузи…

Хто?

 Так Вовка Биньківський.

Кому? Так сестрі Раї…

На крадіжці попався і старший Дмитро. Вкрав мотоцикла в односельця.

І поїхало, покотилось…

Я також зловив на крадіжці меншого Дениса, коли той крав в мене королів.

Я не хочу вдаватися в подробиці всього. Просто дав поверхневу картину способу життя та напрямку думок моїх сусідів.

З цією сім’єю намагались жити по доброму, по сусідськи. Але це вдавалося не завжди. Це були періоди перемир’я, і періоди "холодної війни".

Не стало краще, коли до Раї пристав новий чоловік – Микола. Залишивши жінку і дітей, став господарем в новій сім’ї.

Познайомились в Пітері, де Рая з синами певний час "шабашила". Причому була бригадиром. Точніше – ділила гроші. Гроші правда ділила, як відомий Попандуполо.

Не один раз в село приїжджали обмануті жінки та чоловіки, з якими Рая працювала. Кляли, погрожували…

"Але сиділа лисичка в луб’яній хатці і тільки посміювалась…"

Але з роками на заробітки стало їздити важче. А тут ще дітки втомилися від контролю з боку чоловіка Миколи. Наговорили матері що він гуляка.

Розлучення було хоч і болісним, та коротким.

Слід сказати, що протягом часу проживання Раї в селі, з нею в будинку часто жили брати Володимир, Юрій, знайомі, які завжди були безоплатною робочою силою для Раї. "Зроби те, зроби інше"… це постійно було чути від неї.

А тут ще прийшла в голову світла думка. І ось Рая лишає батьківських прав сина Дмитра та невістку Галю і оформлює опіку на внука Артема.

Я дивуюсь нашій дурнуватій (інакше не скажеш) державі, в якій лафа злодіям і шахраям.

 Я виховав п’ятеро дітей і держава нічим не допомагала в їх вихованні.

 А тут за опіку над рідним онуком платили дві тисячі чотириста гривень щомісячно. І на заробітки їздити не потрібно. І син Дмитро збоку. І аліменти на виховання сина з нього ніхто не утримує…

Але скільки ниточці не витись – кінець колись настане.

Кажуть що сльози людські на землю не падають.

Ми в той час були в мирних стосунках з Раєю. Допомагали чим могли, але до себе в сім’ю не допускали.

Коли одного осіннього вечора прибіг Артем і з плачем сказав, що "баб ушка Рая впала на дорозі…", ми викликали швидку і протягом двох тижнів допомагали і морально, і матеріально. Результат: заява одного з синів, що пора б вже всім сусідам допомагати матеріально в лікуванні матері, та вислів іншого, що "заколупали" з своєю допомогою. То розбудили їх раніше ніж опівдні, то спрос знімають чи їздили до матері в лікарню…

Звісно, що після конфлікту між мною і моєю дружиною, ми залишились лише сторонніми спостерігачами ситуації в сім’ї сусідів.

Було всякого. І незаконне переоформлення опікунства на Артема, коли вже Рая була лежачою. І поява нових "невісток". І воші, і короста, і побиття дядька Володимира, який намагався хоч якось налагодити порядок у сім'ї.

І тижні, коли в будинку ніхто не отоплював, коли, якщо і годували Раю, то не більш як трішки на підставній тарілочці. Та і те з половини з'їдала "невістка" Оля поки доходила з літньої кухні до будинку.

Результат: завошивлена, в корості і пролежнях голодна смерть.

Ви спитаєте: чому Ви допустили таке?

Відповім: там було все на контролі як в нинішнього сільського голови Любченко Галини Іванівни, так і в колишнього сільського голови Карбовської Галини Олексіївни.

Це вони допомагали оформлювати фіктивне опікунство. Це вони слідкували за доглядом за хворою…

В період хвороби Рая прохала про приїзд декого з своїх знайомих. Вибачитись за все…

Люди відповідали, що кращим вибаченням був би факт повернення забраних грошей.

В лице людям, що приїжджали  за сто кілометрів і більше був лише злорадних сміх Раї: "…цього Ви не діждетесь…"

І знову звучали прокльони…

Чому я пишу про це все?

На чужому горі, з чужого добра собі статків не зробиш.

А Бог дає людям по справах їх.

Просто не всі це розуміють.

 А дехто навмисне не хоче зрозуміти…