Пресу я читаю не часто. Більше передивляюсь новини в інтернеті. Але не перечитати районні газети "Сільське життя" та "Приміське життя" не можу. Хоча б через те, що в силу своєї натури не можу бути осторонь суспільно – політичного життя району. І хоч моя професія підприємця – бухгалтера не спонукає до цього – все рівно я повинен бути в курсі подій хоча б свого села.

Читаючи пресу, не просто накопичуєш якусь інформацію. Ти думаєш, аналізуєш прочитане, робиш свої висновки. Особливу увагу звертаю на цифри…

За цифрами не видно нам душі,

Людських страждань, бажання бути краще,

Хоч цифри для бухгалтера – вірші,

Коли бухгалтер ти, а не якесь ледащо.

Поштовхом для написання цієї статті стали дві статті останнього номера газети "Приміське життя" та статті з останнього номера газети "Сільське життя".

Сподобалась назва статті "Допомагаємо тим, для кого кожен день – як подвиг, і пам'ятаємо про тих, кого називаємо нашим майбутнім". Не сама стаття, а назва. Чому не стаття.

Дійсно приємно відчувати, що хоч хтось і колись допомагає дітям – інвалідам, дітям – сиротам.

Але прикро, що забули сім’ї , де виховується п’ятеро і більше дітей. Немає до цих сімей в нашій державі тієї уваги, про яку пишуть. І вислів – "пам’ятаємо про тих, кого називаємо нашим майбутнім"- ніби не розповсюджується на дітей з цих сімей.

Хто ці діти? Як живеться чи виживається їм в таких сім’ях? Часом чуєш вислів: "Подумаєш, в мене одне таке витворяє, що замінить всіх ваших"…І це говориться з такою впевненістю, ніби в великих сім’ях живуть не діти, а якісь роботи, яким скажеш, і туди йдуть і все роблять, ніби якісь безсловесні тварі, яким не потрібні ні їсти, ні пити, ні одягатись, ні взагалі жити.

Про багатодітні сім’ї взагалі в багатьох склався стереотип: батьки люблять випить, хтось обов’язково не працює, живуть за дитячі кошти, діти щоб щось краще з'їсти  пропадають по друзях, знайомих, або разом з батьками наймитують по селу. Вчаться діти за звичай не вище середнього, в шкільних заходах намагаються не приймати участі, уроки пропускають постійно.

І коли ти відрізняєшся від встановленого стереотипу, коли ти працюєш, заробляєш, діти не ходять голі, босі...

 А коли ти не п'єш і діти добре вчаться, то тебе або не бачать взагалі, а коли бачать намагаються принизити, втоптати в багнюку до рівня тих, які в ній сидять.

Я так давно і довго не писав,

Слова мої злились в суцільну гаму,

А втім, давно вже я і не відпочивав –

Робота все, робота ця "кохана".

Я за роботою забуду про дітей,

Про те, що підростають пташенята.

Я за роботою забув вже і про те,

Що їм потрібен не сусід, а тато.

Злиденне це життя – біда усіх,

Хтось краде, хтось уміє заробляти…

Але у чому винна тая мати,

У чому тут її жіночий гріх.

У тому, що дала життя синам,

Що є дочка – відрада і надія,

Що скроні сивіють й недоспаним ще снам

Шепоче часто: "Висплюсь лише в мріях…"

Що руки терпнуть від цього життя,

Болячки, що обсіли грішне тіло,

На все в житті що реагує сміло

І лиш подушка – схрон плачу й виття.

Чому дружини плачуть по ночах?

Чому чоловіки в безвиході товчуться

І через це – той гине, ті зіп'ються,

І це життя в нас догорає як свіча?

Так! Жалко літ тих, що пройшли безслідно.

Так! Їх уже ніколи не вернуть.

Життя проживши, не пізнаєм суть –

Чому ми все життя працюєм й бідні?

Ми не ледачі, робим все як слід,

Вкладаємо в роботу свою душу,

А нас трясуть як влітку рясну грушу…

Чи це такий настав навколо світ?

Знаєте як говорить наша славетна поетеса, колишній Туровецький сільський голова Карбовська Галина Олексіївна: "А що Ярмоли. Навіщо їм допомагати? Вони і так виживуть. В них велике господарство. Потрібно допомагати тим, хто цього не має…"

Практично дослівно.

В 1997 році в сім’ї народилась трійня. Там де розумне керівництво, завжди таким сім’ям допомагали вирішити житлову проблему, яка виникала в таким сім’ях після народження дітей.

Ми б і добились виділення нам житла десь ближче до Житомира, а можливо і в Житомирі. Але знову ж таки, "дякуючи" Карбовській, ми його не маємо.

 "…навіщо їм те житло, в них власна хата, господарство. Вони не виживуть в Житомирі…"

Яке моральне право хтось має вирішувати як нам жити. Як би це була допомога -  нам запропонували житло в Житомирі і ми відмовились, це була б одна справа, а коли за тебе рішають, що нам нічого не потрібно…

І приїдуть, і поїдуть,

І затихне знову…

І собі по кабінетах

Інша у них мова…

Про сім'ю і не згадають,

Що є десь на світі

Туровець, і трійня й мати,

Як частина світла,

Що як сонце зігріває

Й дає радість дітям…

Як живе чи виживає

 вона взимку й літом?…

Чи турбують ці проблеми

тих, що в кабінетах?

"И зачем нам их проблемы

Чтоб решать их где – то…"

Так, нікому нема діла,

Все рішайте самі…

А ми будем на всіх рівнях

Співать пісні мамі…

І чому така зневага до мене і моєї сім’ї у людини, що пише вірші. Тому, що їх пишу і я, тому, що свого часу чотири року керував селом на посаді сільського голови, і зробив для села не менше чим Карбовська за двадцять років свого головування.

І лише прочитавши статтю в газеті "Приміське життя" - "50 років подружнього життя тримаються на любові"- написану Галиною Карбовською, мені дещо стало зрозуміло. Цією, та іншими людьми рухає звичайна заздрість, яка в декого переростає в злобу, "грудну жабу".

"На зимових каніку­лах ми їздили провіда­ти дитину. Зійшли на станції, а до мого рід­ного села 18 км. У нас важкий чемодан, на­брали соків та пюре для дитини. Пройшли кілька кілометрів, поча­ло сутеніти і зчинилась завірюха. Які ми були відчайдушні й нерозва­жливі! Навкруги глибо­кий сніг, ніяких орієнтирів, до найближчого села 7 км. В тому безкрайньому степу ми могли заблукати і  загинути, але Бог нас беріг. Че­рез кілька кілометрів нас догнав дя­дечко з конячиною із сусіднього села. Виявилось, що я вчилась у школі ра­зом з його синами - трійнятками. Спа­сибі тій людині, яка врятувала нас у таку негоду" – пише у своїй статті Карбовська.

Зверніть увагу на те, що "дядечко з конячиною…" Так ось звідки це – "…вони виживуть, в них господарство"… Вона ніколи напевно і не задумувалась над тим, що і цей дядечко, і його сини – трійнята, можливо і не доїдають, і не досипають, гірко працюючи біля землі.

Живучи в селі, Карбовська ніколи не тримала господарство. Коли їй на день народження подарувала сусідка порося, вона бистренько віддала його кочегару сільської ради.

Село – село. Ти прокляте одвіку.

В тобі неволя світанкових дум.

В тобі одвічний незбагненний сум

Про долю людську, долю чоловіка...

Ти топиш нас ще змалку у собі,

Мозолі вже із малку на долонях,

І в юні сивина на скронях,

І все життя проходить у труді.

І тяжко так, і трудно – що поробиш.

І доля наша вже така –

Щоб заробити п'ятака

Ти зранку і до вечора лиш робиш.

Які курорти, море і пісок?

Хто із села на них, скажіте, їде?..

І відпочинок, як положать в дім з досок,

Тоді коли з життя людина піде.

Читаючи мій вірш "Село" Карбовська задала мені запитання: "Чому ти пишеш такі незрозумілі речі?".

 Проживши в селі, вона ніколи не відчувала того, чим живуть інші.

"Не забувайте, що світ тримається на любові і тільки від любові почувається людина щасливою" – пише в статті Галина Олексіївна. Красиві слова. І, дай, Боже, їй та іншим людям розуміння того, що в любові до ближнього свого, розумінні його проблем, в щирості дум і допомоги і є суть життя людини, те, що дає і чому навчає людей Боже слово.

Але чи буде це розуміння – невідомо. Чому? Та тому, що у влади є і інші, не менш зависливі люди, які готові тебе зрівняти з землею, аби не висовувався.

"…Та й невідомо для чого існує Туровецька сільрада на чолі з сільським головою Г.Любченко? Яка з неї користь? Лише витра­ти на утримання штату. Школу прикрили, пошта й бібліотека за­валилися, сільськогосподарське виробництво відсутнє, у селах панує безробіття, процвітає пиятика та моральна деградація люду - розвал, як кажуть, повний..." – пишеться в іншій газеті "Сільське життя".

Про край лелек писали дуже часто.

Та знаю, що не можете збагнуть –

Лелеки є та тут немає щастя,

Зійшло росою, вже не повернуть…

Не повернуть людей, що повмирали,

І їх дітей, що десь поїхали, кудись,

Світанки ті, що люди тут стрічали

І неповторно синю – синю вись…

Не повернуть недоспані ті ночі,

Що спати не давало їм маля,

Не повернути лагідні ті очі,

Все десь за кадром доля віддаля…

Лиш спомин залишається по тім,

Що не вернуться у село це люди,

Уже не чути вечором пісні,

Які ще пам'ятаю й не забуду.

А все тому… Не думають у нас,

Що щоб жило село, росло, міцніло…

Ні, не потрібна закордонна сила.

Потрібно приділяти селу час.

Дітей потрібно бачить й не цькувати,

Як робить наш славетний голова…

Людей потрібно хоч би поважати,

Знаходити привітні їм слова,

Не гребти ніби курка все під себе,

А думать за людей, за це село,

Тоді то й усміхнеться ніжно небо,

Щоб нам усім як кажуть "повезло"…

А поки риба з голови згниває

Не буде толку, певен на всі сто…

Тому і маємо, що маєм…

І добрих ждем собі звісток…

Ми все надіємось, що хтось на нас та й гляне,

Ми все ждемо, що стане кращим хтось…

Та, що згнило із попелу не встане,

І гусь свині не друг…Так повелось.

Діти ростуть, бачать відношення до них сторонніх, і скільки не кажи солодко – солодше від того не стане, і діти сприймуть цей світ таким, який він є.

Чи милостива доля до дітей?

Та, ні, кажу відверто. Я не знаю

Де у державі в нас, серед людей

Увагу на дітей іще звертають.

Не ту увагу, про яку з трибун говорять,

Не ту увагу, що нам хочуть показать,

А ті закони, для дітей що творять,

І те, як їх не хочуть примінять.

Говорять й мріють про майбутнє світле,

Що прийде, й стане легше всім нам жить…

Але щоб дерево росло – потрібні віти,

Його потрібно поливать, любить.

За деревом потрібен певний догляд,

Воно живе й давало щоб плоди,

Потрібно підживить і дать води…

Хто розуміє, той все так і робить.

Коли ж у дерева і крону не сформують,

Коли лиш ждуть, що вродить воно нам,

Я думаю, лиш кислоту відчують

І гіркоту у сказаних словах.

Для того щоб отримать – віддавайте,

Щоб ждать любові – самі полюбіть.

Так. Діти – це майбутнє. І на це зважайте,

І вирішіть, кого Ви хочете зростить.

А юнь росте. Сьогодні ще підлісок,

А завтра зашумить могутній ліс.

І хто сміявсь сьогодні – завтра слізьми

Умиється, бо сам того домігсь.