Не знаю чому, але чоловіки, на мій погляд, частіше замислюються у житті над тим, що вони встигли зробити за своє життя. Особливо це відчутно коли підходить дата їх народження. Чоловіки стають більш знервованими, відчуваючи якийсь неспокій через незакінчені справи, невдале життя, вони накручують себе ніби пружину. Здається в якийсь момент ця пружина лопне, розлетиться на друзки, і забудеться все – і добре, і погане, і стане якось моторошно – сумно, і відчуєш якесь незбагненне прагнення жити, все почати ніби з нуля, і щоб все про що мріялось збувалось в ту ж мить…

Але не завжди буває так як хочеться. Ніби ще вчора було літо. Сонце лагідно обпікало нас своїми променями, дослухаючись до ніжних подихів вранішнього вітерцю, що все не може заспокоїтись в своїх пошуках чогось нового. І ми ніби тягнемось думками за ним, злітаємо під сивувато – білі хмарки, шукаючи те, що не знайшли вчора. А дні минають. Їх поступ ніби і легка, та лягає тяжким каменем на плечі, коли згадуєш, що тобі уже не шістнадцять років, і що попереду вже не безшабашна юність, а осінь нашого життя, де за помилки карають значно жорстокіше ніж в дитинстві, де можна впасти і не піднятись уже ніколи…

Листя мовчки опадає на землю ніби підтверджуючи мої слова.

Осінь.

Підкралась якось непомітно, так непрохано – незвано, так підступно і жорстоко.

 Розумієш як мало зробив у цьому світі і  хочеться щось зробити, щоб змінити вже сформований стан речей, та думки ніби розбігаються врізнобіч. Отак і проходить життя, отак ніби спливає за водою, і вже не повернеш його…

Та потрібно жити, радіти цьому житті, пам'ятаючи головне, що те, що минуло, уже не повернеться ніколи…

15.09.2009