Недалеко від села проходить залізниця. Щоразу, коли має бути дощ, до села долинають звуки потяга, що рухається. Стукотять колеса і відлунюється в лісі на іншій околиці села. Дощова погода втомлює, гнітить своєю нестабільністю: то вітер нажене грязно – сірі хмари, піде заливний дощ, то ніби розпогодиться, вигляне з – за хмари злякане сонце, якусь мить на дворі розвидниться і ось знову заховалось. Вітер шматує дерева, зриваючи з них не відмерле листя і жене його по землі, аж поки не вкине десь у траву або у калюжу. Жаби по калюжах принишкли, ждуть тепла. А надворі по осінньому холодно. Ось вам і кінець літа.

Ходять по полю лелеки. Дорослі слідкують за поведінкою молоді, навчають їх. Біля села їх збирається так багато, ніби зі всієї округи. Ось вони  підтанцьовують, тренують крила, а то, згорбившись, шукають у траві собі поживи. Ще декілька днів і залишать вони рідні місця. Облетять перед тим село, подивляться на рідні місця, на покинуті гнізда і полетять шукати кращої долі десь в інші краї.

Чомусь думаєш: “А скільки заробітчан залишило рідну землю в пошуках кращої долі?”  Якщо до птахів невблаганна природа, то до людей – держава. За сварками  за портфелі часто забувається основне - благополуччя свого народу. Приходять варяги в парламент, в уряд і їм начхати на людей з їхніми проблемами.

“Піпл хоче хавать”, “чего оні шумлят”, - хіба їм до тяму проблеми людські, а особливо проблеми села. Тому то і маємо те, що маємо…

А лелеки курличуть. Жалко кидати рідну землю. Можливо і не повернеться хтось до рідних місць. Але кому до цього є діло.

Вітер шумить. Знову рясно затарабанив дощ.

Отаке життя. А чи буде краще? Хто – зна…

30.08.2006р.