Мене запитують - чи радію я людям?

Так. Я радію сонцю, що сходить, траві, що м'яко прогинається під ногами, росі, що яскраво виблискує під сонцем, туманові, що осідає там, під лісом, вітру, що ніжно пестить нас своїми долонями…

Я радію людям. Радію тому, що вони є. Радію їх бажанню жити, творити...

Але, дивлячись на основну масу людей, часто радість перетворюється в смуток.

Колючі, заздрісні очі не зможуть сховати думки про відкриту заздрість, злобу, яка аж скапує отрутою з відкритих вуст.

Ви скажете що я перебільшую. Та, ні. Я кожен день серед людей. І не десь там в кабінетній тиші, а на зупинках, в автобусах, в маршрутках, в дорозі…

Я вдивляюсь в ці обличчя, на яких так мало радості, на яких повсякденні турботи порізали борознами зморщок, ніби шрамами, ці обличчя, гідні пензля найвидатнішого художника.

Якби я був художником, я б скоріше всього став би портретистом.

Немає подібних людей. Кожен живе своїм. В кожного свої турботи. Кожен переживає це життя по своєму, на рівні своїх думок, сформованих під впливом сьогодення та рівня освіти кожного. Ні, не купленої, ні інститутської чи університетської, а того надбання, що має людина, проходячи життєвими шляхами.

Які вони різні ці люди.

І я люблю їх за цю різноманітність…

Але як страшно коли вони починають копіювати когось, особливо людські пороки.

І чим більший гурт людей, тим швидше спрацьовує стадний інстинкт, тим скоріше людина хоче виглядати гіршою, ніж вона є, тим відкритішою стає злоба до тих, хто не кориться стадним інстинктам.

Я вже дуже довго живу в селі і бачу, що коли ти виділяєшся з юрби, коли ти без допомоги інших ростиш дітей, тримаєш господарство…

Юрба готова тебе задавити. І навіть розумні на перший погляд люди скажуть: "Та навіщо їм допомагати… Вони і так виживуть". І замість допомоги дивляться як тебе принизити, як зробити тобі гірше.

І думай тоді – а за що ж любити людей?