Звісно писати про те, що діється з нами щодня, про те сокровенне, що навіює нові думки, наповнює їх змістом, може не кожен.

 Багато хто веде щоденники, ховає їх від сторонніх очей, від  рідних та близьких.

Звісно, що кожен хоче мати свою таємницю. Але коли цю таємницю довірити зошиту – вона вже перестає бути таємницею. Це – або просто інформація про те, що було, або сокровенні думки, що хочеться в цьому світі. Для декого це джерело натхнення, коли слова зібрано в рядки, рядки в строфи, а строфи в біль душі…

Але є люди більш відкриті. Ні  - вони не занотовують свої думки. Ні – вони не ховаються від сторонніх. Вони живуть своїм життям, думають і говорять те, що думають, вони не бояться чужих осудів на зразок: "ну і сказав"…, "я б так не зміг, а він бач який…", "дуже вже він грамотний, скоро по шапці вхопить…" і т.п.

Люди часто відкрито не згодні з тим хто говорить прямо, рубає як говорять "правду – матку" в вічі. Люди ховаються за те, що не дай Боже хтось за них погано подумає, і цей хтось, в першу чергу, ті хто при владі…

І живеш ти в цьому царстві хробаків… Десь мигне і згасне ще одне серце сплюндрованого людьми Данко, не зрозумівшими, що це все було ради них…

Пам'ятаєте ще зі школи в творах Чехова вчителя грецької мови Бєлікова. Люди в футлярі – ось вони поряд з нами. І їх значно більше ніж ми собі можемо уявити.

Вдумайтесь… Мені, наприклад, страшно уявити, що я можу стати таким як вони. І хто тоді скаже, що "… Людина – це звучить гордо".

Ні, наперекір всьому я хочу і буду Людиною завжди, з своїми думками, з своїми поглядами, з своїм відношенням до навколишнього. І в цьому весь я. І нехай це комусь не до вподоби, але я ні під кого ніколи не підстроювався і підстроюватись не буду…

А за вікном знову зійшло сонце, знову дарує нам своє тепло, цю радість прийдешнього дня… Радійте життю. Воно у нас одне…

03.10.2012