Цвітуть сади. Білим ніжним цвітом покриті дерева.

Вранішня прохолода манить до себе, причаровує. Сонце, що зійшло, дарує перші промені свого тепла.

Та не пройшло і години як це тепло перетворюється в пекельну спеку. Все живе ховається в затінок.

Лише мухи та ми не можемо заспокоїтись.

Як заспокоїтись, коли ще недосаджено городи, коли знаєш, що кожен весняний день годує нас в майбутньому. І хоч багато хто живе днем сьогоднішнім, та про майбутнє задумуватись мусить.

Ось і ми вже декілька годин на городі. Садовим картоплю.

Сонце припікає. Швидше б закінчити.

Та ось нашу увагу привернуло дещо незвичне. Я такого ще не бачив в своєму житті. З заходу на схід понад південною частиною села з достатньою швидкістю неслось торнадо. Ні не таке як показують в американських фільмах. Це було торнадо лелек. Сімдесят особин кружляло в якомусь дикому танку. Торнадо неслось над землею утворивши високий живий циліндр.

Цікаво, що з сторони села до нього наблизилось близько півтора десятка сільських лелек. Але вони не приєдналися до загальної маси. Складалось враження, що вони намагались відтіснити непроханих гостей.

Євро не вдалось. Ми не готові ні морально, ні матеріально прийняти гостей. Можливо частина з них – вихідці з села. Але кому до того є діло. Навіщо в селі додаткові люди, коли і цим нічого робити. І це позиція не нас простих людей, а нашої  влади, яка і не намагається створити їм ні умов для роботи, ні умов для проживання.

І подумалось… у мене п’ятеро дітей. Вилетять з батьківського гнізда як ті лелеки і чи зможуть повернутись всі додому?

Чому? А тому, що сільський голова порозганяла по світу своїх дітей, і яке їй діло до дітей чужих. А тому і з’являються в газетах статті на зразок «Зозуленята з Туровця», а тому і скаржаться люди на сільського голову.

І думається… неба миру серед божих тварей, нема його й серед людей.

 А хто ж винен?

03.05.2012