Ярмола Олег Олексійович - з Вами і назавжди!

Як день пройшов? – спитаєте мене.

• Та ніби незвичайного нічого.
• Ізранку звичне звернення до Бога.
• А далі, що прийде, те і мине.

Прийде та мить, зустрінемо, і далі

Топтать стежки, шукати майбуття.

Таке воно – звичайне це життя.

Нам не вручають ордени, медалі.

Живем як всі – робота, дім, сім’я.

Злиденні заробітки та докори.

Ламає вітер нас і осокори.

І згодом забувається ім’я.

Хто нас згадає і кому потрібні.

Чи так живемо і чого ждемо.

В своїх думках у небо злетимо.

А на столі немає часом хліба.

Хто розуміє нас. Такі ж лише як ми.

Багатому не зрозуміть ніколи…

Чому це у Петра чи у Миколи

Такі ж злиденні та виростають сини.

Чому і пнуться, тужаться… та доля

Багатства й щастя звіку не дає.

Тому, що все поділено й "моє".

А їм немає й клаптика у полі.

І хто нагліший, а чи просто хам –

Сидить у кулуарах десь у Раді.

А тут шматочку хліба часом раді

Та щирим дружнім лагідним словам.

І запитаєш часом ти про те –

А де взялося в них оте багатство?

Бо хами об’єдналися у братство.

Їх не турбує як ви живите.

Мішок вкрадете – скажуть на вас злодій.

Вагони крадуть нині бізнесмени

Під захистом держави, омбудсмена.

І їх нам видно зразу, "по породі".

Що завидки взяли? Це скажуть нам.

А хто і вам тут не дає це брати?

Так вже пора узяти автомати

І дати злодіям, як мовлять, "по хребтам".

Уже дістало. Кров’ю пора вмити

Великих хамів рідної землі.

Бо скільки можна все в подушку вити

В своїх хибарах в місті і в селі…

І пора б уже згадати слово з заповіту.

Та навести лад в державі уже цього літа.

І поля, лани і кручі кров’ю окропити.

Щоб в країні вільній новій нам як слід зажити.

Бо як бачте, нувориші наші не здаються ,

Як раніше до багатства лиш для себе пнуться.

Що їм люди, Україна. Їм аби доляри.

Тож пора їх вже відправить к праотцям за хмари…